| Головна » Статті » На допомогу студентам |
Сценарій проведення арт-кафе «Львівська кав’ярня» (гості сидять за столиками, звучить музика) Офіціантка: Львів… Це місто належить всім, хто хоче його любити. Усім, хто відчуває насолоду, вештаючись до болю знайомим середмістям. Кого заколисує біль годинника на ратуші і не дивує паркування автомобілів серед вулиці. Щодня і щогодини Львів готовий відкриватися кожному, хто повірить у його легенди. Хто розгадає таємницю ментальності мешканців, постійно залежних від кави і води. Хто навчиться розуміти львівську ґвару і відрізняти «дефіляду» від «атракції», а «коліжанку» від «філіжанки». Хто врешті відчує колорит цього міста, яке ніколи не погодиться на статус периферії. Бо від народження Львів має амбіції центру Європи. Офіціантка:Так, мабуть наше місто неможливо не любити! Ось хоча б наша кав’ярня – приходиш сюди і поринаєш у затишок слів і посмішок офіціанток, надихаєшся ароматом еспрессо чи лате… Офіціантка: А тепер, коли ще й з’явилася нова акція «Живі книги», наша кав’ярня набула таємничого і такого справжнього тепла, стіни наповнилися людськими таємницями, болями, радощами, коханням, розчаруванням… Словом сенсом людського буття. Гість 1 (почувши розповідь): Перепрошую, я краєм вуха підслухала вашу розмову про якусь нову акцію, «Живі книги», здається… розкажіть, а що потрібно зробити, щоб бути її учасником? Офіціантка: Звичайно розкажемо. Наша ідея полягає в тому, що людина – це також книга, яка може розповісти не менш багато, аніж літературний підручник… А за чашкою кави, так тим більше. Офіціантка: Отож, про умови акції. Ми пропонуємо клієнтам стати або читачами, або ж книгами. Якщо ви бажаєте стати книгою, ви реєструєтесь у нас і приносите якийсь атрибут, за яким захована ваша розповідь. А якщо ви читач, то ви просто обираєте собі книгу, ми домовляємося про вашу зустріч. Тільки є умова – якщо ви читач, то з вас тістечко у подарунок для книги. А ми ж пригощаємо кавою. Гість 2: Чудово. А чи є щось в асортименті книг зараз? Офіціантка: Звичайно. Ще не так багато, але звістка про акцію все ж приводить до нас цікавих книг. Офіціантка: Ось, погляньте! Який атрибут вам до душі? Гість 2: Ось це мене вабить. Чи можна зв’язатися з книгою? Раптом у неї є зараз вільна хвилинка повідати мені таємницю. входить гість Офіціантка: А ось і сама книга. У вас є читач, запрошуємо вас за столик – розповісти вашу історію. Спогади … Вони живуть вічно, їх сила ніколи не згасає. Спогади супроводжують нас впродовж всього життя, і навіть після нього. Це щось, що не можливо пояснити звичайними словами, це потрібно пережити. Звертаюся до тебе, а власне, до твоєї тіні! Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни... Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди? Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди! Візьми мене з собою. Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже... І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди. Гість 2: Алло, Йоланко, ти вдома? А вже поспішаєш до кав’ярні? Давай скоріше, тут така чудова акція проходить. Одну історію ти звісно вже пропустила. Але на нову книгу ще встигаєш. Йолана: Добридень, на яке вільне місце можна сісти? Гість 2: Ходи до мене. Дивись, зараз жива книга повідає нам про таємницю. Гість 3: Перепрошую, а можна ближче розглянути ось цю річ? Справа в тому, що це річ моєї коханої. Вона завжди була напрочуд важливою для неї. виконання пісні Квіти у волоссі Вона носила квіти у волоссі І ними грався він і ще вітер Здавалося давно вже дорослі Але кохали щиро мов діти Відчинені серця, щирі очі Таких не так багато є в світі Лилися сльози щастя щоночі Обіцянки назавжди любити. Будиночок на розі двох вулиць Паркан плющем осіннім завитий. Здавалося, дощі схаменулись Здавалося, завжди буде літо. Лише один дзвінок телефону І варто тільки їм захотіти Повіяло теплом з-за кордону А одже неодмінно летіти. Приспів: Не обіцяй назавжди Не обіцяй навічно Де твоє - моє завтра У скронях вітер свище. Не обіцяй, навіщо? Не обіцяй, не треба Залежить час найближчий Та не завжди від тебе. Офіціантка: Оце так дива розгортаються у нашому кафе! Юлю, мені вже так цікаво дізнатися розв’язку цієї історії. Гість 3: Не приховуй від мене свого життя. Ти потрібна мені. Тепер це буде символом не твого розбитого серця, а нашого щасливого кохання і згадки про цю пригоду. Офіціантка: Юлю, поглянь. Он в куточку причаїлася та юна леді, що здавна вабить нас своєю поведінкою. Офіціантка: Дійсно, це ж та красуня, що часто приходить до нас за порцією еспрессо. Щоразу сідає за «свій» столик і поглядом обіймає фотографію. І кожного разу дивиться за вікно, і кожного разу не бачить такого ж взаємного погляду… Офіціантка: Ким зайняті її думки? Про що оповідає її фотокартка? Тихо звучить музика Він Згаси мій зір – я все ж тебе знайду. Замкни мій слух – я все ж тебе почую, Я і без тебе не домандрую, Без уст тобі обітницю складу. Відломиш руки – я тоді тебе Впіймаю серцем, наче між долоні. А спиниш серце – мозок запульсує. Коли ж ти вкинеш в мозок мій вогонь, Тебе в крові палючій пронесу я. Вона. Розкажу тобі думку таємну, Дивний здогад мене обпік: Я залишуся в серці твоєму На сьогодні, на завтра, навік. І минатиме час, нанизавши Сотні вражень, імен і країн, – На сьогодні, на завтра, назавжди! – Ти залишишся в серці моїм. А чому? То чудна теорема, На яку ти мене прирік. То все разом, а ти – окремо. І сьогодні, і завтра, й навік. Гість 4: Добридень. Я чув про вашу акцію «Живі книги». Так мені хочеться… Я б хотів… У мене тут… Та й годі… Піду я.. Офіціантка: Постривайте, чому Ви так боїтеся ділитися тим, що у вас на душі? Гість 4: Мені вже далеко не 17. Я розумію, що мої душевні нотатки нікому не потрібні.. Вже втретє прихожу до вас, і не можу… Але ж так накипіло.. Хоча знаєте, я наважуся таки… справа в тому, що я з юних літ ношу одного листа. Ось послухайте… Гість 4. Тетяно Василівно? Тетяна Василівна: Так , це я. Гість 4: На пошті в архівах знайшли листа, він адресований вам, я гадаю ви маєте право знати що це за лист, ось тримайте. Тетяна Василівна: Дякую. Цікаво що це за лист. Вона подивилась на лист, і в мить їй стало сумно. Вона чекала цього листа 20 років. Цей лист був від нього, від її коханого Мишка. «Вибач, що так довго не писав, я не знаю, що з тобою, і чи проживаєш ти ще за цією адресою, чи заміжня ти,чи ні, але я хочу, щоб ти знала, я кохаю тебе, і завжди буду кохати. Якщо ти прочитаєш цього листа, твоє право вирішувати, що буде далі. Я буду чекати тебе кожного року, 29 квітня в нашій кав’ярні у Льовові, за тим столиком де ми познайомились. Твій Мишко.» Вона згадала в мить день їхнього знайомства, згадала як її поїздка до казкового міста Львів, подарувала справжнє кохання. Сидить жінка в окулярах, читає книгу Тетяна Васиілвна: Наталко, добрий день, мені потрібна твоя порада. Наталка: Тетяно, що трапилось, що з тобою, на тобі обличчя не має. Тетяна Василівна: Я отримала листа, я чекала його 20 років, і це сталося, я його отримала. Це від Мишка. Наталка: Не може бути, так скільки років пройшло. Тетяна Василівна: Цьому листу, 20 років він написав його давно, але його отримала я тільки що. Наталка: І, що ж там? читає І що ти вирішила? Тетяна Василівна: Я не знаю, що мені робити, адже пройшло скільки років, і він напевне забув мене. Наталка: Але ж ти його не забула, можливо він і справді тебе чекає, поїдь подивишся, і заодно відпочинеш. Коли ти останній раз відпочивала? Тетяна Василівна: Може твоя правда. 29 квітня, це в цю п’ятницю в мене 4 дні є щоб підготуватись. Наталка: Щасти тобі Тетяно. Приїхавши до Львова, вона відразу вирушила до кав`ярні. Зайшовши туди, вона побачила, що столик за яким повинен чекати її Мишко вільний. Офіціантка: Вибачте, але цей столик занятий. Тетяна Василівна: Вибачте, будь-ласка я не знала, я побачила що тут вільно та присіла, я зараз встану. Офіціантка: Я працюю тут 4 роки, і кожного року 29 квітня, сюди приходить чоловік, і сидить за столиком до закриття кав*ярні. Його нам завжди було жаль, адже завжди він йшов зі смутком на обличчі. Але сьогодні,його чомусь немає, ну в нас традиція, нікому не дозволяти сідати за цей стіл, в цей день, можливо він ще прийде. Тетяна Василівна: Він чекає на мене. Принесіть мені будь-ласка кави. Тепер моя черга його чекати. Вона просиділа майже годину. І вже гадала, що марно чекає, її коханому Мишкові набридло приходити та чекати її, аби ж він тільки знав, що вона не отримала листа, що вона все ще його кохає. І тут раптом… Мишко: Я знав, що ти колись прийдеш, я вірив. Тетяна Василівна: Доброго дня, невже це ти, ти нітрішки не змінився. Мишко: Ти також залишилась такою чарівною, якою була 20 років назад. Тетяна Василівна: Вибач будь ласка, я не отримала твого листа, мені його віддала поштарка в понеділок, невже ти мене скільки чекав. Мишко: Так, я не втрачав надії, я кожного року приходив сюди та чекав. Я не отримувала листів, декілька місяців від тебе, а потім 20 довгих років. Я не міг тобі писати, але повір мені хотілось тобі написати, і відразу як повернувся додому з війни, я тобі написав. Я гадав, що вже пізно, але все ж таки не втрачав надії , ти завжди жила в моєму серці. Тетяна Василівна: Я чекала кожного дня, бігала на почту, кожного разу виглядала з вікна, коли приходив поштар і приносив листи, і мені так хотілося, щоб хоть маленька звісточка була від тебе,мені навіювались різні думки, що тебе вже нема в живих, що ти мене більше не кохаєш, та не хочеш мене бачити, якби я знала…якби я знала Мишко: Як ти можеш таке думати, ні, я завжди тебе кохав і буду тебе кохати. Офіціантка: Чай, кава? Мишко: Так принесіть нам будь-ласка, дві кави з молоком. Тетяна Василівна: Ти навіть пам’ятаєш, яку я люблю каву Мишко: Я пам’ятаю все, я пам’ятаю твій улюблений колір – зелений. Твої улюблені квіти – ромашки, все…я пам’ятаю тебе Вони сиділи декілька годин, а потім пішли Офіціантка: Невже він дочекався її. Так, ось які дива робить справжнє кохання. Офіціант: Наше місто робить справжні дива. Львів це місто, яке породжує справжнє кохання. І здається, що в стінах цієї кав’ярні з’явиться нова історія. Історія про справжнє щире кохання. Офіціантка: Овва, ну нічого собі! Яке життя багатогранне. Чи то тільки в мене таке нудне життя! Гість 4: Я і сам не знаю, точніше не пам’ятаю звідки взяв того листа, але він здається мені таким рідним… Не розумію, чи то дійсно фрагмент з мого життя, а чи кимось забута історія. Але читаючи, щоразу переживаю її знову. Гість-письменниця: Доброго дня, я чула про вашу нову акцію. Офіціантка: Бажаєте стати оповідачем? Гість -письменниця: Ні, навпаки, хочу почитати когось. Я письменниця і шукаю сюжет для нового роману. Офіціантка: Погляньте на асортимент книг.Я б радила почитати вам ось цю книгу (показує________________) Її приніс молодий хлопчина. Письменниця (перебиває): Як молодий, то не хочу… Мені б книгу з досвідом.. Офіціантка: Так послухайте, її приніс молодий хлопчина, але це історія його старої бабусі, яка дуже воліє переповідати свою житейську пригоду. Письменниця: що ж давайте послухаємо, а раптом я почерпну в ній натхнення. Колись давно моя бабуся знайшла на цьому світі одне єдине відчуття – кохання. І пережила разом з ним бурю неймовірних емоцій, відчуттів, переживань…, які вона пізніше виклала ось у цьому вірші. Я плюватиму в очі тому, Я бажаю вам щоб кожен з тут присутніх пережив таке неймовірно крихке і таке бажане відчуття – кохання. …Але я також пам’ятаю як моя бабуся співала пісню яка запалювала її душу вихором емоції.. хочу з вами нею поділитися виконання пісні Букет моїх пісень Місяць з неба зійшов починався день. Приспів: Хочу вам побажати радості й добра,
заходять в кав’ярню 2 подруги 1 подруга: Ну… Не тягни мене сюди…!!! 2 подруга: Поглянь, сам Бог велів розповісти тобі цю таємницю. Скільки можна. Я тобі все розповідаю про своє життя. А ти! А тут така нагода. Відчуєш себе книгою. 1 подруга: Хуууух, ну добре. Так і бути… Ти і мертвого говорити заставиш! Розповім я тобі дещо, але з тебе тістечко… 2 подруга: Домовились. Входить жінка-вчителька, купує каву, шукає вільне місце, випадково бачить знайомого хлопчика-свого випускника, розгублюється, йде до нього Вчителька: Серьожо, це ти? Серьожка Біленко? Серьожа: Так. Я. Скільки літ, Маріє Іванівно. А ви не змінюєтеся, все ж така усміхнена, улюблена вчителька. Вчителька: Спасибі, любий. Але знаєш, ти зовсім дорослим став. Ти зараз ким працюєш, як живеш? Серьожа: Все нормально. Живу в столиці, працюю режисером. Все, як мріяв. Вчителька: Чудово. Отже, прийшов час розповісти тобі одну хвилюючу історію. Можливо, вона стане сюжетом кінострічки. Читає лист Кожен день на Центральному вокзалі по дорозі на роботу я зустрічав сотні людей, які, з'явившись на секунду в моєму житті, миттєво зникали з очей. Деякі заглядали в очі, більшість же взагалі ходили, опустивши голови. Тоді я часто задавався питанням, хто булиці люди, яким судилося перетнутися зі мною на коротку мить? Чи могли вони якось вплинути на моє життя? Одного разу, сідаючи у вагон метро, я зустрівся поглядом з дівчиною, яка сходить на найближчій станції. Щось в той момент в моїй душі перевернулося ,я не міг перестати думати про неї і бажав ще раз з нею зустрітися. Але чи можливо це у величезному багато мільйонному місті? Я гадаю що ні,і впевнений що ви зі мною згодні. Її важко було забути, вона була особливою серед усіх, наче ромашка серед трави і бур’яну ,і я вирішив що краще буде повернутися в реальність. Дні йшли, один був сіріший іншого. І ось одного такого сірого буденного дня, як завжди сидячи за паперами на роботі, я знову побачив її,це сталося так швидко, я просто не знав себе від щастя. А побачив я її у вікні сусіднього хмарочоса. Її важко було не впізнати, ці очі,волосся,посмішка,все в ній примушувало моє серце вириватися з грудей. Мені потрібно було привернути її увагу,все що спало мені на думку це паперовий літак,не довго думаючи почав складати з паперів які лежали поруч літачки. Я робив багато спроб,і врешті решт на моєму столі лишився лише один лист, я склав його,останню мою надію і пустив. Але він теж не долетів. Я не вагаючись вибіг на вулицю ,але не встиг. В цей момент я просто втратив надію на зустріч із нею. Опустивши від безвиході голову я помітив на підлозі той самий останній літачок. Я підняв його, і не встиг я нічого усвідомити як вітер підхопив його і танцем поніс в невідому сторону. Навіть не знаю що мене змусило,але вирішив догнати його. Я просто бездумно біг за ним. І не помітив як наткнувся, на ту саму незнайомку. Я просто онімів, я був і здивований і радий водночас.Її теплий погляд і щира ледь помітна посмішка стали для мене яскравою ісоркою,єдиним що освітлювало темну і похмуру буденність. Вона – мій найяскравіший спогад, те що змусило полюбити цей сірий світ, те що надихнуло мене на його перетворення. Серьожа: Яка захоплююча історія! Вчителька: Так. Це історія про близьку тобі людину – твого тата. Серьожа: Звідки ви її знаєте? Вчителька: Залиш собі це запитання для роздумів… офіціанти виходять на середину Офіціантка: Сьогодні кав’ярня обняла ароматом кави чимало цікавих історій, наповнила затишком тепла філіжанок кожну душу. Офіціантка: Кожен з нас – це своєрідна книга. Людське серце здатне розповідати іноді набагато більше, аніж прочитана книга. Та тільки треба бути вмілим читачем. Такі особливі книги супроводжують нас все життя. Читайте один одного в посмішці, в сльозі, в задумливому погляді, зітханні, в серцебитті. Створюйте затишок в кав’ярні свого душевного будинку. Ну, а як будете у Львові, обов’язково відвідайте нашу кав’ярню і приведіть сюди друзів.
| |
| Переглядів: 1649 | |
| Всього коментарів: 0 | |